Відродження (Продовження)




Військова Рада фронту впевнена, що усі робітники, інженери, техніки і службовці будуть і надалі не покладаючи рук працювати, щоб якнайшвидше повністю відбудувати завод і забезпечити країну та Червону Армію високоякісною продукцією.

Можете бути впевненими, дорогі друзі., що ми, воїни Червоної Армії - переможниці, в наступальних боях з честю виконаємо свій обов'язок перед Батьківщиною, нестримно підемо вперед, на Захід....

Бажаємо Вам дальших успіхів в ім'я процвітання нашої Батьківщини! 17 серпня 1944 року».

Через деякий час обласна газета повідомляла, що міськком КГІ(б)У і виконком міської Ради депутатів трудящих, розглянувши підсумки змагання колективів промислових підприємств Херсона за серпень, присудили перехідний Червоний прапор Херсонської ордена Суворова дивізії консервному заводу. Відтоді в консервників зав'язалась безпосередня щира дружба .( однією з частин, котра носить назву «Херсонської», ця дружба триває і понині.

План випуску валової продукції колектив виконав на 335 процентів, а план відбудовних робіт — на 109 процентів. Зростали темпи виробництва, відроджувалась колишня слава колективу консервного.

Трудівники заводу вирішили взяти участь в якнайшвидшому розгромі ворога не тільки своєю працею, а й особистими заощадженнями. Вони зібрали кошти на будування танка «Херсонський консервник». Незабаром одержали на адресу керівників заводу таку телеграму:

 

«Прошу передати робітникам, робітницям, інженерам, технікам і службовцям херсонського заводу імені Й. Сталіна, які зібрали сто п'ятдесят одну тисячу п'ятсот карбованців на будування танків для Третього Українського фронту, мій братерський привіт і подяку Червоної Армії.

И. Сталін».

 

Одну трудову перемогу за одною завойовує славний колектив консервників. В переджовтневому змаганні він виходить переможцем серед промислових підприємств області. Поряд з успішною відбудовою заводу, консервники в два з лишком рази перевиконали завдання по виробництву продукції і зі своєю делегацією відправили дітям ленінградських робітників, які пережили блокаду, два вагони консервів вищої якості. У відповідь на це одержали з міста-героя лист, в якому говорилось:

«Виконком Ленінградської міської Ради депутатів трудящих і Ленінградський міський комітет ВКП(б) передають колективу вашого заводу подяку трудящих міста Леніна за надісланий ленінградським дітям подарунок.

Підприємства і організації Ленінграда виділили і передали делегації Вашого міста матеріали і устаткування для відбудови промисловості й культурних закладів м. Херсона.

Бажаємо Вам, товариші, успіхів у якнайшвидшому відбудуванні вашого заводу, в збільшенні випуску консервів для нашої доблесної Червоної Армії, яка виганяє німецьких загарбників з землі нашої Батьківщини».

Провідним на заводі став механічний цех, де працювало багато колишніх воїнів. Цех не тільки ремонтував і відновлював устаткування, а й виготовляв багато нового, яке ще не випускалось промисловістю. Не вистачало інструмента, і слюсарі, токарі приносили свій, збережений дружинами. Не було електричного струму, і токарні верстати обладнали ручними приводами. Працювали на такому верстаті втрьох: двоє крутили привод, третій обробляв деталь. Потім в цеху було встановлено движок а символічною назвою «Перемога». Тільки на кінець сорок п'ятого одержали верстати і механічний ковальський молот.

За рік, що минув після визволення Херсона від фашистських загарбників, зроблено було немало: розчищено територію заводу, пущено деякі цехи, розпочато випуск продукції. Успішно тривали відбудовні роботи.

В 1945 р. завод за планом повинен був вже випускати 14 200 тисяч банок консервів. Для цього треба було в найкоротші строки встановити складне технологічне устаткування. Завдання нелегке, якщо врахувати, що на підприємстві не вистачало кваліфікованих робітників — стерилізаторів, слюсарів-регулювальників, водопровідників, електромонтерів та інших, не вистачало електроенергії, води, пари. Велика частина інженерних споруд і комунікацій ще лежала в руїнах.

Місто теж не могло подати заводу істотну допомогу, бо й воно відчувало багато в чому гостру потребу. Паротурбінна електростанція, що існувала до війни, не працювала, а встановлений замість неї енергопоїзд потужністю 3000 кіловат зовсім не забезпечував потребу міста в електроенергії. Крім того, працював він на довгополуменевих сортах вугілля, яке надходило з перебоями.

Тому найголовнішою і найневідкладнішою справою для колективу було забезпечення заводу електроенергією. Енергетики виготовили примітивний верстат для обплетення обмотувального проводу, правдами і неправдами діставали кабель і устаткування. Допомагали інші підприємства, ділились хто чим міг.

Енергетики змонтували двигун від машини ЗІС-5 з насосом, що частково вирішило проблему водопостачання. Для фабрикатного цеху було складено парову машину, в жерстяно-банковому встановлено електроагрегат з двигуном від трактора ЧТЗ, в консервному — бензиновий двигун з електромотором, в томатному — пересувну трофейну електростанцію.

Природно, що роздрібненість електроустановок створювала немалі труднощі в їх обслуговуванні. Але іншого виходу не було. Тільки на початку 1946 р. завод одержав дві парові турбіни по 250 кіловат кожна. Та вони не могли задовольняти все зростаючі потреби підприємства в електроенергії.

Іншою не менш складною проблемою був транспорт. Кілька коней, списаних з військових частин, не встигали навіть будівельне сміття вивозити. Потрібні були автомашини. Та де їх взяти?

Цінну ініціативу проявив колектив транспортного відділу, по селах були розіслані представники заводу для збирання розбитих, поламаних і покинутих автомашин, моторів, агрегатів, вузлів і окремих деталей. Усе це звозили на завод, територія якого нагадувала в ті дні базу утильсировини. Дізнавшись про цей «похід», багато жителів міста, а особливо хлопчаки, тягли на завод усе, що колись мало відношення до автомашини.

Як механікам і слюсарям вдавалося з них щось складати — просто дивуєшся. Однак настав день, і з заводських воріт своїм ходом вийшли сім автомашин, невідомо яких марок. Це теж була перемога. І дуже важлива. Машини доставляли робітників на підприємство і додому, перевозили будівельні матеріали, сировину і готову продукцію.

Окрилені першим успіхом, транспортники продовжували розпочату справу. До кінця року автопарк поповнився ще шістнадцятьма машинами. Тепер уже постало питання про кадри водіїв. За кермо сіли шофери-фронтовики Л. Наливкін, Л. Маточкін, А. Маляренко і жінки Л. Здор, 3. Вилкова та інші, які щойно закінчили курси.

Незабаром на завод прибуло дев'ять новеньких «студебекерів», потім — п'ять автобусів.

До 1950 р. автопарк мав уже 86 машин.

Підприємству, можна без перебільшення сказати, майже весь час не вистачало кваліфікованих спеціалістів-консервників. Вирішено було організувати навчання. Створили курси стерилізаторів. Керівником призначили Олександра Федоровича Семенова. Розгорнувся рух за оволодіння кількома спеціальностями.

В післявоєнні роки великі труднощі переживали колгоспи і радгоспи сировинної зони заводу: не вистачало людей, тракторів, автомашин. Земля, що кілька років не оброблялась, вимагала особливої уваги, великих зусиль.

Природно, завод у той час не міг подати господарствам істотної допомоги. А усе це негативно позначалось на урожайності, а, отже, на валовому зборі овочів і фруктів, на забезпеченні заводу сировиною...

Відбудовні роботи на заводі тривали.

Якщо з водопостачанням справу в основному вдалось налагодити, то пари підприємству не вистачало. Потрібно було відбудовувати котельню. До цієї роботи приступили Н. М. Луцький, О. Ф. Семенов, В. І. Гаряча та інші. Згодом до них приєднались демобілізовані воїни І. І. Мироненко, П. В. Друзякін та Г. Р. Школьний.

Першим став до ладу котел № 5. Та не було кочегарів-чоловіків. І тоді стали жінки. На їхні плечі лягли труднощі відбудовного періоду. Наприклад, в томатному цеху бригада жінок в складі Л. Сидоренко, Г. Ігнатенко, Л. Гусь виготовила з дроту сітчастий транспортер, по якому подавалась сировина. Всю роботу було виконано вручну.




 

Відродження (Початок) Відродження (Закiнчення)