Розвідник з заводу




Одного з жарких серпневих днів по вулиці Суворова йшов високий худорлявий хлопець в тсоавіахімовській пілотці набакир. Чимось заклопотаний, він не звертав ні на кого уваги. Поруч рухалась колона тракторів і автомашин з важкими причепами, покритими брезентом, хоч до війни по цій вулиці не ходили пі грузовики, ні тим більш трактори.

З кабіни грузовика вистрибнув лейтенант в запиленій гімнастьорці.

— Гей, дружище, — звернувся він до хлопця. — Як до коменданта проїхати?

— Та тут недалеко, — відповів хлопець.

Лейтенант попросив його стати на підніжку і показувати дорогу.

Через кілька хвилин машина була на Театральній площі на розі вулиць Карла Маркса і Комсомольської, де містилась комендатура.

Не встиг Михайло (а це був він) перемовитись кількома слонами з шофером, як лейтенант уже вибіг із запискою в руці.

— Ще одне прохання. Де тут консервний?

— Знаю...

Лейтенант потіснився і запросив Соколова в кабіну. Поки машина протискувалась крізь силу-силенну тракторів, автомашин і обозів, Михайло встиг поскаржитися лейтенантові на воєнкома, розповісти, що він радист, влучний стрілець, що завод тільки вчора евакуювався і, звичайно, що він дуже хоче служити Батьківщині...

— Доповім своєму командиру. Обов'язково візьмемо. Нам такі бойові потрібні, — пообіцяв лейтенант.

Через кілька годин Михайло Соколов знову йшов по вул. Суворова, але уже на виконання першого бойового завдання. Спочатку він побував в районі залізничного вокзалу. Переночувати влаштувався в знайомого діда-рибалки, який жив біля кладовища. Рано-вранці прокинувся від артилерійського гуркоту. Німці обстрілювали місто. На вулицях пахло димом і гаром. Палали деякі будинки. Потім все стихло. Незабаром на міському кладовищі з'явились ворожі гармати. Руйнуючи могильні горбики, їх розвертали машини на гусеничному ходу, а самі зникали.

Від кладовища Мишко вирушив у район Забалки. Тут, біля церкви, помітив артилерійські батареї. З настанням темряви пішов до свого заводу. Дорогою заглянув на подвір'я тринадцятої школи, де колись учився. Там побачив мінометні батареї ворога. Такі ж батареї виявив і на острові, де тепер зупинка тролейбуса «Гідропарк». В районі аеропорту стояло кілька гаубичних батарей. Поряд з консервним заводом були теж замасковані вогньові позиції ворога.

Три дні блукав Соколов вулицями міста. Треба було повертатися, куди йому було наказано. Але на чому пливти в цюрупинські плавні? Фашисти зрешетили кулями усі човни, виявлені ними на березі. Довелося добиратися вплав, вночі, під яскравим світлом німецьких освітлювальних ракет.

— Пробрався балкою до берега, скинув одяг, намотав на голову, поплив, — пригадує Михайло Іванович Соколов, який мешкає нині в Херсоні.

— Коли доплив до середини Дніпра, німецькі кулеметники помітили і почали стріляти. Та це ще півбіди. Кулеметні черги посипались і з боку розташування радянських військ. Ну, думаю, капут. Кричу: «Хлопці, що ви робите! Я — свій!» А вони — стріляють. Кулі свистять над головою, булькають у воді... Все-таки вдалось дістатися берега. Лаюсь, а солдати витягують мене з води і теж лаються:

— Мовчи, шмаркатий, знайшов, коли купатися.

Ще й потиличника дали. Ну, думаю, гаразд. Добре, що живий!... Розберемось, помиримося, свої ж люди.

Привели мене до знайомого лейтенанта на прізвище Заїкін. Доповів я про все докладно, на карті помітив місце розташування вогньових точок.

— Молодець, рядовий Соколов! — сказали мені.

...Артналіт був сильний, по усіх точках одночасно.

Таке перше бойове хрещення Михайла Соколова, солдата-добровольця з консервного.

Славний і важкий шлях пройшов він від Херсона до Сталінграда, потім від берегів Волги до Берліна. Тричі був тяжко поранений, та щоразу повертався в стрій, бив ворога.




 

Наказ: евакуюватись! Народні месники