Народні месники




Життя в Херсоні завмерло. Не чути було заводських гудків, не працювали електростанція, пекарні, магазини, установи.

Тільки в ресторанах гриміла музика. В них цілісіньку ніч гуляли ворожі офіцери. Вони поводились як хазяї. Деякі навіть сім'ї виписали з Німеччини. Та обманливою була херсонська тиша. Настав день, коли пустили під укіс ешелон есесівців, на парканах з'явились радянські листівки, в яких говорилось про становище на фронтах і в тилу. Потім злетів у повітря склад авіабомб, було зроблено нальоти на німецькі штаби. Почали «безслідно» зникати штабні офіцери. В народі ходили чутки, ще в плавнях і цюрупинських лісах з'явились «свої» люди. Але хто вони, ці «свої», ніхто не знав.

Фашисти лютують, чинять розправи. 19 січня 1942 р.. на вулиці Суворова вони прилюдно стратили мирних громадян П. Давидюка, О. Копейкіна, Г. Кравченка, В. Пройдисвіта, М. Фесенка та Л. Негрича — робітника консервного заводу.

Це ще більше запалює трудівників міста на боротьбу. Ненависть до окупантів зростає з кожним днем.

Партизани, керовані колишнім заступником голови виконкому Херсонської міської Ради депутатів трудящих Омеляном Юхимовичем Гірським, активізували свою діяльність. Поруч з ними боролися з ворогом і члени підпільної комсомольсько-молодіжної організації «Патріот Батьківщини» на чолі з сином потомственого консервника Олександра Кириловича Кулика — сімнадцятирічним Іллюшею, якому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Партизани нагонили страх на гітлерівських окупантів. Про дії херсонських народних месників повідомлялося в зведенні Радінформбюро.

На підприємствах міста з'явились російські військовополонені. Крім того, німці силоміць змушували працювати усіх, хто залишився в окупації. Під страхом смертної кари вони гнали молодь в німецьку неволю, чинили єврейські погроми.

В районі заводу карданних валів було створено концтабір. До нього зганяли молодь з усіх сіл і міст Херсонщини та Миколаївщини. До цього табору потрапила і молода робітниця консервного заводу Раїса Чернишова. Через тридцять років вона пригадує:

— На все життя мені запам'ятались ці людські страждання. Нас за колючим дротом були тисячі — голодних, обірваних, знесилених. Усіх, хто обурювався, розстрілювали. Кожного дня відправляли в Німеччину. І вже ніхто звідти не повертався...

Раїсу Чернишову визволили з табору. Вона встановила зв'язок з молодими підпільниками. Від них Рая почала одержувати завдання. Найрізноманітніші — то дістати медикаменти, а в аптеці працювали свої дівчата — фармацевти сестри Клава і Маруся Базилеви, то розкидати листівки.

Звичайно ліки для хворих табору радянських військово-полонених на взуттєвій фабриці забирав Женя Пасічник. Він завжди возив на своєму велосипеді мідний закіптюжений чайник. В ньому все й ховав: ліки, листівки, бинти, інколи навіть патрони. Човен підпільникам давав колишній робітник консервного заводу (а при німцях — рибалка) Іван Баназюк, або, як його звали, дядько Ваня. Крім нього ніхто не мав права мати човен.

Активну підпільну діяльність розгорнули й інші патріоти-консервники.

На заводі задовго до війни працювали Андрій Карпович Автюхов і його дружина Євдокія Василівна. Це була проста радянська сім'я. Чоловік — головний бухгалтер, дружина — бухгалтер автотранспортного цеху.

Андрій Карпович хворів на туберкульоз легень. У Євдокії Василівни завжди було немало клопоту по господарству. Багато уваги приділяли вони вихованню одинадцятирічної доньки Галочки. Любили ходити усією сім'єю в заводську бібліотеку, читати. Хто б міг подумати, що у цих скромних людей у важкий для батьківщини час виявиться стільки сміливості й хоробрості.

Андрій Карпович через хворобу не зміг евакуюватися. Дружина не залишила чоловіка. Таким чином усі вони опинились на окупованій ворогом території. Коли фашисти уже підходили до міста, Євдокія Василівна вирішила зайти на завод. Пішла з дочкою. Це було тоді, коли адміністрація підприємства в зв'язку з евакуацією відкрила вільний доступ до продовольчих складів. Але мати з дочкою не пішли за продовольством, а завернули в бібліотеку.

Ввійшли у відчинені двері. Посеред кімнати стояв стіл, застелений червоним полотном, на ньому — бюст Леніна, а поруч кілька томів його творів. Євдокія Василівна взяла один з них, витерла рукою пил, на мить задумалась, потім сказала:

— Шукай, дочко, шпагат. Ти понесеш бюст, а я — книги.

Того ж дня побували в бібліотеці ще раз.

На квартирі Автюхових, коли німецька адміністрація консервного заводу змусила їх працювати на заводі, проводились наради підпільників.

— Частими гостями у нас були Олексій Холодар, Марія Букацель та інші, прізвища яких ми навіть не знали, — пригадує тепер Євдокія Василівна.

У Автюхових був також пункт передачі підпільним агентам листівок, які Євдокія Василівна одержувала на заводі від О. Холодаря і проносила через пост на прохідній. Усе це робилось на квартирі, одну з кімнат якої займав гітлерівський офіцер.

Фашисти дуже довго морочились з відбудовою заводу, але котельний цех так і не могли пустити. Замість нього поставили кілька локомобілів, котрі перед війною випускав сусідній завод імені Петровського. Не могли окупанти і робітників зібрати. Багато спеціалістів пішло на фронт або евакуювалось, а ті, хто залишився, розійшлись по навколишніх селах. Гітлерівці використовували на роботах військовополонених. Вони так-сяк налагодили виробництво джему з кавунів, динь, гарбузів, а також консервування курей. Але в незначній кількості. Майже кожного дня «траплялись» аварії, виходили з ладу механізми і машини.

Підпільники з болем у серці дивились на тяжке, каторжне й голодне життя військовополонених і вирішили якось допомагати їм. На квартирах А. Гуленко, А. Коротюк та інших жінок почали готувати їжу з продуктів, куплених на гроші, зібрані для військовополонених. Це було дуже ризиковано. Адже навіть за шматок хліба, переданий полоненому, чекала сувора кара.

Крім цього, підпільники вели велику роботу серед жителів міста і військовополонених. Конспіративні квартири Автюхових і Холодарів були опорними пунктами пропагандистської роботи.

— Ми часто слухали радіо у Григорія Бережного, — згадують підпільники. — В нього жив німецький офіцер, у якого був радіоприймач. Крім того, повідомлення для листівок передавало наше радіо. Та цим не обмежувалась робота. Ми виводили з ладу електромотори і токарні верстати на консервному й склотарному заводах, високовольтну лінію, псували стовпи, на котрі підвішувались проводи підстанції, переховували радянських патріотів, яких переслідувало гестапо, зокрема сім'ю Федорових.

— Якось, щоб залякати нескорених консервників, — розповідають очевидці В. П. Осадчий та Г. С. Колесникова,— фашисти вчинили на території заводу розправу над радянським військовополоненим. Ніхто з консервників його не знав. Відоме було тільки ім'я — Михайло. Робітників вигнали з цехів і на їх очах повісили нещасного. За те, що він нібито вкрав пістолет.

Незважаючи на це, фашисти не змогли зламати патріотичний дух радянських людей. Сили опору множились. Радісні вісті про розгром ворожих армій під Московою і Сталінградом, прорив ленінградської блокади, перемоги Радянської Армії на Курській дузі — усе це окриляло людей, надихало їх на нові подвиги в ім'я визволення любимої Батьківщини.




 

Розвідник з заводу Вони ввійшли першими