Наказ: евакуюватись!




Обстановка на фронті складалась несприятливо. Ворог просувався в глиб країни. В липні фашистські війська уже стояли біля стін Ленінграда, на підступах до Києва. Героїчно билась Одеса. Важко було змиритися з думкою про необхідність залишити рідне гніздо, кинути напризволяще дім, землю, завод.

Але так було потрібно, щоб врятувати сотні тисяч людей від фашистського полону, зберегти державні цінності, устаткування.

Від'їжджаючі вірили, що де тимчасово. Буде й на нашій вулиці свято.

«Наша справа справедлива, ми переможемо!» — ці слова партії вселяли впевненість мільйонам радянських громадян, цим пояснюється згуртованість, спокій під час евакуації устаткування підприємств, державного і особистого майна людей, техніки, продуктів та інших цінностей в глибинні райони країни.

Евакуаційним штабом Херсона керували голова міської Ради депутатів трудящих Олександр Карпович Ладичук і секретар міськради Костянтин Андрійович Сокирко. Вони підписували документи на право евакуації жителів міста й державного майна, координували роботу залізничного транспорту.

На консервному заводі працювала евакуаційна комісія на чолі з його директором Леонідом Ізраїльєвичем Мар'янчиком.

— Дванадцяте серпня нам запам'яталось на все життя, — пригадує ветеран комбінату головний енергетик Микола Васильович Короленко. — В той день наш завод зробив останній подих і замовк. Усі цехи, за винятком транспортного, припинили роботу. Прийшов я на завод — навколо тиша. Немає звичного подиху котельні, не чути сирен буксирів, команд диспетчерів... Сумно на душі.

Почався демонтаж, вивезення на залізничну станцію і вантаження на платформи найціннішого устаткування. Зранку на роботу прийшов, як і звичайно, весь колектив заводу. Кожен — у свій цех. На диспетчерській нараді директор Л. І. Мар'янчик сказав, хто з керівних працівників за що відповідає. Заступнику директора Івану Володимировичу Бузикову було доручено вивезення цукру, готових консервів, смальцю. Відправляти їх було вирішено по Дніпру в Запоріжжя. Завантажили усі плавзасоби заводського флоту і відправили вгору по ріці.

За евакуацію моторів, верстатів, кольорового металу відповідав головний інженер Григорій Романович Білокуров.

Вранці 13 серпня ешелон з робітниками та їх сім'ями, кольоровим металом і устаткуванням було відправлено в Камишин Саратовської області. (Як потім стало відомо, ледве встиг він пройти залізничний вузол Снігірівку, як німці окупували станцію, висадивши повітряний десант.)

Одночасно велика група інженерно-технічних спеціалістів і робітників з сім'ями виїхала в Сталінград на автомашинах.

Збиранням і відправленням цінних документів керувала спеціальна комісія, до якої входили керуючий справами Іван Никанорович Якушков, завідуючий фінвідділом Лев Давидович Дилерський та інші.

— В ніч з 13 на 14 серпня, — пригадує Мар'янчик, нині директор Одеського імені Леніна консервного комбінату, — виконуючи розпорядження Миколаївського обласного комітету оборони, консервники повантажили на спеціально підготовлену баржу автомашини із заводським майном, особисті речі приблизно близько п'ятдесяти робітників і службовців заводоуправління. На цьому евакуація завершувалась. На складах залишалось ще багато консервів, цукру, жирів, борошна, олії. Було прийнято рішення усі запаси продукції роздати населенню.

Завжди зелений, у квітах, з чистими брукованими вулицями, Херсон в ці дні зовсім змінив свій вигляд. Його заповнили війська, низки колгоспних і радгоспних тракторів, комбайнів, гурти худоби. В повітрі стояла чорна хмара пилу. Всюди чулися крики, плач дітей. Жалібно ревли корови, іржали коні, мекали вівці. І до всього цього — зловісний акомпанемент: гуркіт артилерії, вибухи ворожих бомб.

Остання баржа повинна була відпливти о шостій ранку. Але з відправленням її затримались. В цей час фашистські літаки почали бомбити пірс. А звідкись здалеку долітали снаряди, здіймаючи високі стовпи дніпровської води з гряззю...

Раптом з трюму баржі почувся зляканий крик: «Тонемо!»

З'ясувалось, що судно почало протікати. В трюмі було вже по коліно води.

Кілька чоловік побігли на завод і принесли близько двох десятків відер.

Невеликий буксирчик пихкаючи потягнув баржу. Люди вишикувались і передавали одне одному відра з водою, виливаючи за борт. Втомлених підміняли без будь-якої команди. Робота спорилась. Живий конвейєр мовчки відкачував воду. Та погляди усіх були прикуті до рідних берегів. Повільно віддалялися корпуси цехів. Ось уже видно тільки заводську трубу. Крізь дим відпливають назад будівлі склотарного заводу, будиночки Кін-дійки. Тривожно різнокольоровими крилами замаяли на вітрі жіночі хустки. Гіркий клубок підкотився в кожного до горла. На очі мимовільно наверталися сльози...

Та ось десь промайнула посмішка, долинув сміх. Хлопець в засмальцьованій спецівці щось розповідав зграйці юнаків, смішно поводячи плечима. Люди потяглись до нього, витираючи сльози на усміхнених лицях.

Єдина думка тішила людей, що з'юрмились на палубі: «Врятували! Не віддали фашистам народне добро... Настане час, відбудуємо завод».

Буксирчик підтягнув баржу до залому ріки біля села Антонівки. З лівого берега засигналили. Незабаром до баржі підійшов катер з групою червоноармійців.

— Допоможіть, товариші! — звернувся до робітників молоденький лейтенант в пропотілій гімнастьорці. — На тому березі Дніпра наші поранені, боєприпаси, техніка, а переправитись ні на чому.

Всі запитливо подивилися на директора заводу. Мар'янчик задумався на мить, потім віддав команду, і буксир слухняно повернув до берега. Незабаром баржу розвантажили, і капітан буксира Григорій Веніамінович Парадіз повів її до правого берега Дніпра на допомогу червоноармійцям.

Відповідальні за евакуацію зібрались на нараду: що робити далі? Як перевезти цінний вантаж і людей в тил? І тут на допомогу прийшли військові, запропонувавши відправити частину людей і вантажу найближчою залізницею в напрямку Джанкоя.

На тому й порішили. Одна група, очолювана Михайлом Прудським, виїхала залізницею, інша, знищивши менш цінний вантаж, заводські архіви, трудові книжки робітників, а решту повантаживши в машини, рушила курною степовою дорогою на схід. Важка то була дорога, не вистачало бензину, мастила для моторів, часом не було навіть води, щоб охолодити розжарені радіатори. Зупинились в районі Новотроїцька. Вирішили від станції Партизани продовжувати шлях до місця призначення поїздом.

Не обійшлось і без курйозів. Молодь помітила, що троє літніх співробітників заводоуправління І. Н. Якушков, Л. Д. Циперський та І. 3. Кравцов сидять на великому мішку, хоч сидіти на ньому незручно. Посипались жарти, сміх. А «свята трійця», як їх назвали, все відмовчувалась. Коли прибули в Мелітополь, то виявилось, що в мішках, охороняти які заводська комісія доручила Якушкову, Кравцову і Циперському, була заводська каса, навіть злиток платини, необхідної в консервному виробництві. Цінності було вручено Мелітопольському консервному заводу для передачі їх Держбанку.

В Мелітополі повантажились в поїзд і продовжували шлях в Камишин на Волзі.

— Де тепер радист Мишко? — запитав хтось. — Що він зараз робить?

— А чому він не поїхав з нами?

— Так, жалко хлопчину, — включився в розмову Микола Васильович Короленко.—Коли ми з ним демонтували радіовузол, він скаржився, що воєнком відтягує його призов.

— А мені він сказав, коли топили в Дніпрі друкарський шрифт, — згадав начальник відділу кадрів Павло Ілліч Южанін, — що в день нашого від'їзду востаннє піде до воєнкомата.

Ще всі добре пам'ятали, як директор напівжартома сказав Мишкові Соколову: «Залишишся комендантом заводу. Он ту руду кобилу, що стоїть біля стовпа, даруємо тобі на щастя».

Про долю Михайла Соколова з сім'ї потомствених консервників земляки дізналися через кілька років, після закінчення Великої Вітчизняної війни.




 

Солдати консервного Розвідник з заводу