Династії господарів




В народі кажуть: якщо людина хоче залишити про себе хорошу пам’ять на землі, вона повинна побудувати дім, посадити дерево і виховати гідну собі...

...Недалеко від комбінату, на схилах Дніпра, стоїть будинок, споруджений руками Петра Пилиповича Чернишова, консерв-ника, який близько трьох десятиліть працював халвомісом. Помер ветеран, ім’я його часто згадують на комбінаті. Будинок поставлено добротно, перед ним — палісадник. Вікна виходять на південь і схід, щоб сонце в нього подовше світило.

Невеличка ділянка зайнята садом, де Петро Пилипович сам посадив кілька десятків фруктових дерев: груш, яблук, вишень, абрикос.

Петро Пилипович розумівся на деревах. Особливо любив вишню.

— Невибаглива вона, — говорив Петро Пилипович дітям, — а життя прикрашає. Правда, за деревом догляд та око потрібне...

Знав він, як зводити будинки, як доглядати за деревами. І зводив, доглядав. Знав він, як виховувати дітей. В нього їх багато було і всіх виховав, до роботи привчив.

Коли сім’я Чернишових виходила з дому, усі — батько, мати і діти — йшли на завод.

Син Вадим завертав до транспортного цеху, де працював шофером. Його дружина Валя — у вікельний цех. Дочка Раїса в овочевому з батьком працювала лаборантом. Чоловік її, Григорій Дмитрович, — шофером.

Працювали всі добре. Батько часто казав, що в цьому зміст життя. Ці слова, посіяні в душі дітей, дали добрі сходи.

Часто після роботи Чернишови всією сім’єю йшли саджати дерева на території заводу, прикрашати її.

Вся історія консервного комбінату пройшла перед очима цієї великої сім’ї. А втім, і самі Чернишови творці його історії. Вони і зводили цехи, і монтували устаткування, і виробляли консерви.

В роки Великої Вітчизняної війни з дому Чернишових усі чоловіки пішли на фронт. Дочка Раїса воювала в партизанських загонах, за що нагороджена медалями «За бойові заслуги» і «Партизанові Великої Вітчизняної війни». А повернувшись на зруйнований завод, в сорок четвертому стала комсомольським ватажком. Зараз вона — майстер овочевого виробництва. За хорошу роботу нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», «За доблесну працю. На ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

Живе Раїса Петрівна у старому батьківському будинку. Тепер в саду виросли уже нові дерева, росте й нове покоління Чернишових, які, як і раніше, кожного ранку всі разом йдуть на комбінат. З ним зв’язано життя цієї робітничої династії консервників.

Рідним домом став комбінат і для майстра електродільниці Івана Івановича Лоїка.

Він часто пригадує як батько й мати, що віддали своє життя комбінату, повчали його: якщо людям важко — не відвертайся, а допомагай, не шкодуючи себе.

Цього батьківського наказу свято дотримувались в сім’ї, його виконували завжди і всі — і менші, і старші. Виконав його і брат Івана Івановича Федір, чиє ім’я викарбувано на встановленому на подвір’ї заводу пам’ятнику колишнім робітникам комбінату, воїнам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Виконують той наказ сестри Івана Івановича, робітниці комбінату — Валентина і Антоніна.

Серед консервників добре відомі й сестри Шарафанови, рядові трудівниці, віддані своїй улюбленій справі.

В тридцять першому на консервний завод прийшов хлопець Феодосій Шарафанов, людина, закохана в Дніпро. Багато пісень і віршів знав він про цю могутню ріку. У вільний час любив посидіти на березі з вудочкою.

Якось познайомився Феодосій з дівчиною, яка підвозила на баржах щебінь і пісок. Поженилися. Пішли діти. Вчились, бігали на березі Дніпра, росли. А коли піднялись світлі корпуси заводу, молода поросль прийшла допомагати батькам.

Зараз старша дочка Феодосія Трохимовича Зоя працює в халвово-овочевому виробництві на мийному апараті. Ударник комуністичної праці, нагороджена медалями.

Середня — Людмила — багато років працювала у фабрикатному цеху, заочно навчалась. Зараз медиком стала.

Менша — Поліна — теж ударник комуністичної праці. Стежить за санітарним станом на комбінаті — в санцеху працює.

Ростуть семеро внуків. Ким вони будуть? Про це не раз розмовляли в сім’ї. Радились з дідусем і бабусею, нині пенсіонерами. Вибір уже зроблено — внуки працюватимуть на консервному, що стоїть біля Дніпра. От тільки ким — поки що невідомо. Вирішить час.

Саме так час колись підказав ким бути дітям потомственого комбінатського будівельника Андрія Миколайовича Біленка.

В його трудовій книжці один запис: «Поступив на роботу в 1932 році...» Відтоді й працював. За ним, коли підросли діти, на завод прийшла дружина, і багато років пропрацювала в ящикозбивальному. її змінила дочка Тамара.

А сини Андрія Миколайовича Георгій і Андрій — хлопці міцні, дужі — працюють у вантажній конторі. Батько завжди був спокійний за них— норму перевиконують.

Самому Андрію Михайловичу було за шістдесят. Здавалося б, відпочивай: квартира є, пенсія — теж. Та не такий характер був у ветерана. О шостій ранку першим тролейбусом він приїжджав на консервний. Тут його все цікавило: як йде ремонт цехів, котрі свого часу він будував, а потім піднімав з руїн, чи підтримують чистоту в робітничій їдальні, як справи з планом?.. Такий вже в нього був характер — усім цікавитись. А на будові в себе він був ощадливим хазяїном, все на дисципліну і механізацію будівельних робіт натискував.

Все хороше, світле, розумне, що робить людина, не зникає безслідно. Воно залишається на землі. Багато років щедро дарують красу своїх дум, справ і почуттів херсонські консервники Чернишови, Лоїки, Шарафанови, Біленки, Петренки...

Ніби кровоносні судини, щедро і густо переплели колектив комбінату живі ниті робітничих династій, об’єднуючи його, зігріваючи теплом кращих традицій, робітничих сердець.

Розповідати про робітничі династії консервників можна довго. Про таких потомствених консервників як Сичови, Кравченко, Бобики, Лизогубови та багато інших. Вони створювали комбінат, своєю працею завоювали йому славу і визнання.




 

На ювілейній вахті На допомогу приходять НОП і раціоналізатори