«Архіви Голодомору» в Україні 1932-1933 pp.: Сучасний стан та перспективи досліджень




Геннадій Боряк

Перший заступник Голови Державного комітету

архівів України, доктор історичних наук

 

Чотири роки тому саме тут, у Торонто, на одній із сесій Американської асоціації розвитку славістичних студій (AAASS) я виступав із доповіддю про стан та перспективи публікації джерел з історії Голодомору 1932-1933 pp. в Україні. Виникає питання, чому ми знову говоримо про джерела, про архіви, - замість говорити про конкретні події, дії, причини і наслідки страшної катастрофи? На це є свої причини.

Передусім нагадаю, що йдеться про одну з найбільш табуїзованих сторінок радянської історії. До кінця 80-х років не було оприлюднено жодного архівного документа про голод в Україні. Ціла західна історіографія голодомору упродовж півстоліття базувалася на усних свідченнях, епізодичних документах дипломатичних архівів, кореспонденціях журналістів, поодиноких фотодокументах. Загалом, це був період, так би мовити, «до-архівної» історіографії голодомору.

Заборона будь-якої інформації про голод десятиліттями була складовою офіційної політики тоталітарного режиму. Це негативно позначилося на повноті документальної фіксації трагедії. З іншого боку, безпрецедентна масштабність терористичної акції проти селянства України, усвідомлення тодішнім партійно-державним керівництвом небезпеки соціального вибуху, потреби управління упокоренням українського села і, нарешті, функціонування каналів таємного діловодства породжували на всіх ієрархічних рівнях влади писемну інформацію про передумови, причини, розміри та наслідки голоду. До партійних комітетів, державних установ, редакцій газет був спрямований масовий потік листів, скарг, звернень, заяв з викладом дійсної ситуації на селі. Отже, хвилю документації, «породженої» голодомором, фізично просто неможливо було проконтролювати, заборонити, а тим більше - знищити.

Найнебезпечнішим для документів був період, коли вони створювалися. Можна впевнено припускати, що їх значний масив, передусім пов'язаний з реєстрацією хвороб і смертей у лікарнях, сільрадах тощо знищувався по гарячих слідах, хоча жодних прямих документальних вказівок щодо цього, а також щодо фальсифікації причин смерті у документах у нашому розпорядженні немає.

Парадоксально, але у повоєнні роки таємний режим зберігання документів республіканського і союзного рівня якнайкраще сприяв їхній збереженості і недоторканості в архівосховищах. Тут сам режим зробив послугу майбутнім історикам. А про документи місцевих органів влади, установ і організацій найнижчого рівня взагалі «забули» як про другорядні: їх ніколи не засекречували.

Після краху комуністичного режиму в Україні архівним керівництвом було проведено безпрецедентну на теренах колишнього СРСР акцію розсекречування документів. Згодом цю роботу було продовжено, і на сьогодні відсоток таємних документів у державних архівах України є одним з найнижчих у Європі: 0,55%. Цілком природно, що серед розсекречених документів одними з найбільш затребуваних виявилися матеріали з історії голодомору 1932-1933 років. Вони стали головною джерельною базою наукових досліджень з цієї болісної теми, сприяли ліквідації численних міфологем XX ст.

Водночас знову і знову говорити про архіви нас примушують нові міфологеми, відверті й цинічні спекуляції довкола документів з боку лівих сил, а також щирі, але оманливі твердження у демократичному таборі, породжені необізнаністю з історичними джерелами. В результаті у вирі нинішньої політичної боротьби в Україні джерельна база досліджень Голодомору вкривається численними спекулятивними нашаруваннями, від яких її треба очищувати. Тому свій виступ я хотів би почати саме із міфологем.

 

І.

Один із поширених стереотипів - закритість або недоступність архівів в Україні. Особливо він став популярним зараз, коли національним архівістом призначено ортодоксального комуніста, який погрожує країні закрити архіви. Втім, неодноразово наголошувалося, що два роки тому колишній центральний партійний архів (нині - Центральний державний архів громадських об'єднань) завершив повне розсекречування фондів і ліквідував структурний підрозділ, який опікувалася таємними документами. Цілком очевидно, що одним із найбільш відкритих архівів в Україні на сьогодні може вважатися Галузевий державний архів Служби безпеки, який енергійно оприлюднює колись тотально засекречені фонди, в тому числі - через Інтернет. Вже відкриті документи уже неможливо знову засекретити, передусім, - через законодавчі норми, які надійно захищають відкриті інформаційні ресурси держави.

Всупереч спробам запровадження цензури на веб-порталі Державного комітету архівів України відкриті для публіки документальні Інтернет-ресурси з історії Голодомору, Великого терору та інших злочинів радянського режиму послідовно нарощуються.

Черговий міф народився нещодавно у таборі українських комуністів. їхній лідер Петро Симоненко, цинічно маніпулюючи документами вищого партійного керівництва, зарахував сталінських палачів 30-х років до першопублікаторів історичних джерел. Цитую: «... комуністи першими заявили про голод в Україні. Ще в 1933-му Політбюро КПУ, не приховуючи картини подій, видало всі значущі матеріали про ситуацію 32-33 років». Далі знавець архівів впевнено заявляє: «І нині ви не знайдете жодного документа, який стверджував би, що це була навмисна політика знищення селянства». Висновок: «Тому позиція Компартії сьогодні така: голод і трагеідя були, але це не тільки трагедія українського народу, це трагедія народів, що населяли Радянський Союз і Україну». Отже, тези прості: голод був, комуністи першими визнали його і самі опублікували усі документи про нього. Тому на архівах Голодомору треба поставити крапку.

Логічно завершує цю тезу Голова Державного комітету архівів України в одному з публічних виступів: «Кому це треба? Моєму поколінню це не треба». Але всупереч позиції свого партійного боса національний архівіст спродукувала ще одну міфологему: документи про Голодомор сфальсифікували «націоналісти», коли у 1991 р. архів ЦК КПУ передали державі. Відтак, ці документи підлягають криміналістичній експертизі на предмет їхньої достовірності. Абсурдність подібних тверджень очевидна.

Показово, що позиція лідера українських комуністів цілком співпадає з концепцією іншого документа - запропонованого нам російською архівною службою спільного проекту під назвою «Голод в СРСР. 1932-33». Наведу деякі цинічні настанови цієї концепції: «Враховуючи «український фактор», слід підібрати документи з таким розрахунком, щоб вони доводили універсальний характер хлібозаготівель 1932 р. [...] у кризових районах». «Причому, підібрати їх треба таким чином, аби було видно трагедію всього радянського селянства, без акцента на Україну. [...] для цього можна опублікувати підбірку довідок із ЗАГСів Поволжя з конкретними записами про смерть від голоду в 1933 р. в Нижньо-Волзькому та Середньо-Волзькому краях». Тобто, треба підібрати по декілька прикладів смертності від голоду по Україні, в Поволжі, Північному Кавказі й зробити висновок, що від голоду потерпала вся країна.

Далі у кращих традиціях комуністичної пропаганди рекомендується наголосити на тому, що «антирадянські організації» «використовували факт голодомору в СРСР у своїх пропагандистських цілях». Саме так, очевидно, ми мусимо кваліфікувати зусилля української громадськості Західної України, завдяки яким, зокрема, світ дізнався про Голодомор. Автор концепції - керівник проекту, професор Пензенського університету Віктор Кондрашин. Саме він в одному з інтерв'ю Закон України про визнання голодомору геноцидом прокоментував як «танці на кістках жертв», як спробу «певних політичних сил» «зірвати куш» на історії Голодомору.

Українські історики і архівісти категорично відкинули цей підхід і запропонували підготувати кілька окремих томів документів, присвячених ситуації в конкретних регіонах СРСР, з відповідними коментарями і оцінками в кожному томі. Це викликало незадоволення. Наші пропозиції названі спробою «розмивання загальної картини цього явища в загальній історії держави, що тоді існувала. Розподіл ситуації на «голод» і «голодомор» не витримує наукової критики». І далі нас знайомлять із першими результатами маніпуляцій з джерелами: «вивчення виявлених документів про природній рух населення в 1933 р. у Російському державному архіві економіки вже показало, що співвідношення смертності і народжуваності на Україні і в Росії в епіцентрі голода було приблизно однаковим.

Особливої надзвичайності цих процесів на Україні в порівнянні з Росією не спостерігалося». Страшний висновок, що звучить як вирок на судовому процесі.

Мені залишається лише висловити співчуття російським колегам-архівістам, які попри своє сумління і високий професіоналізм, всупереч кодексу етики архівіста змушені прилучитися до реалізації спущених згори політичних ідеологем.

Приводом для нових маніпуляцій можуть стати довгоочікувані документи про Голодомор з архіву ФСБ, які нині у рамках згаданого російського проекту розсекречуються і невдовзі мають бути оприлюднені. Повідомляючи про це, проф. Кондрашин наперед впевнено обіцяє: «архіви ФСБ зроблять можливим показати правду про те, що сталося в сільській Росії у 1930-х». І далі чуємо стандартну формулу: «це не була лише українська трагедія, це була трагедія цілого радянського селянства».

Далі. Поживним підґрунтям для спекуляцій, зокрема, у таборі тих, хто заперечує голодомор, залишаються фотодокументи. У державних архівах із зрозумілих причин серед офіційної документації не відклалися фотосвідчення про злочини режиму. Автентичним на сьогодні може вважатися лише незначний масив неофіційних документів - трохи більше 100 одиниць. Це - три десятки фотографій жертв голоду у Харкові інженера А.Віннербергера з колекції віденського кардинала Теодора Інницира; колекція з бл. 80 фотографій Марка Железняка з с. Удачного на Донеччині; декілька унікальних фотографій репресованого сільського фотографа-аматора з Чернігівщини Миколи Баканя: окремі фотографії голодуючих дітей з Полтавщини з фондів РДАКФД; поодинокі фото, нелегально зроблені іноземними кореспондентами.

Зрозуміло, що вкрай обмежена база фотоджерел час від часу призводить до тиражування під виглядом документальних свідчень Голодомору 1932-33 років фотографій іншого історичного періоду та інших регіонів. Як правило, це знімки з періоду першого радянського голоду 1921-22 pp. з російських теренів.

Цей недогляд або свідоме подеколи прагнення авторів публікацій використати неавтентичні, але яскраві знімки як символ жахливої трагедії використовується для звинувачення у фальсифікаціях. Останній збірник Руслана Пирога, про який я говоритиму далі, документальні виставки Служби Безпеки України з циклу «Розсекречена пам'ять» вже стали об'єктом подібних звинувачень, зокрема, з боку комуністів. Активно використовує аргумент про фальсифікацію фотографій про голод комуніст Олександр Голуб - єдиний депутат у Верховній Раді, який проголосував проти Закону «Про Голодомор».

З іншого боку, глибоко хибною, на нашу думку, є недооцінка величезного масиву офіційних фото- і кінодокументів доби суцільної колективізації і Голодомору. На постановочних пропагандистських знімках немає мертвих і понівечених тіл. Але вони відтворюють той моторошний контекст, на тлі якого розгорталася трагедія українського села, - із збиранням мерзлої картоплі дітьми, що посміхаються репортеру, із показовими сценами розкуркулення, одностайним засудженням ворогами народу, зборами колгоспників, засіданнями комітетів незаможних селян, колонами чекістів, жнивами із застосуванням модерної техніки, видачею продуктів колгоспникам.

Офіційні фотодокументи 1932-33 pp. можуть бути потужним засобом формування суспільної свідомості. Це добре зрозумів автор недавньої публікації документів у популярному російському історичному журналі «Родіна» Андрій Марчуков під назвою «Операція "Голодомор». Крім доволі неінформативних текстових документів він, використовуючи принцип 25-го кадру, подає візуальний ряд з 11 фотографій, що відтворюють спокійну, розважену, майже пасторальну атмосферу збирання селянами хліба, позбавлену жодного натяку на катастрофу. Фотографії з України подано впереміж із сценами з Поволжя, що якраз і «вирівнює» відмінності між Україною й іншими регіонами СРСР. На цьому тлі одна єдина фотографія з виснаженими від голоду людьми з написом «Голодуючі в Україні» виглядає якось непереконливо і міфічно. Тим більше, що під цим єдиним фотодокументом ніби випадково немає посилання на архів (на усіх інших без винятку є посилання на архівні фонди). Читач отримує месидж, що походження фотографії невідоме, а отже - сумнівне, адже в архіві її немає, інакше автор напевно зробив би посилання...

Прикро, але міфи творяться не лише тими, хто сповідує постулати тоталітарного мислення. Відомий вчений, який чверть століття вивчає історію колективізації і голоду, Сергій Максудов, у недавньому інтерв'ю газеті Moscow News запитує: «...Чому [в Україні] не створено організації для збирання усіх дотичних свідчень, складання списків усіх померлих і увічнення їхньої пам'яті? Було опубліковано лише кілька збірників урядових документів і декілька спогадів... але як би це не було добре, це лише краплина сльози в океані. [...] все ще цілком можливе [...] використання тогочасних списків, що збереглися в сільських радах, архівах РАГС тощо. Десятки тисяч таких томів і інших цінних документів вкриваються пилом в українських архівах».

«Вкриваються пилом» - це найм'якший варіант перекладу з англійської дієслова rot. Так недбало і зверхньо про документи в архіві може говорити лише той, хто ніколи не бачив, як вони там зберігаються. А «краплина сльози в океані», «десятки тисяч» томів списків жертв - це також міфи, що функціонують у суспільній свідомості, особливо, коли життя їм дає авторитетний вчений.

Певна небезпека криється у деяких проектах, що ініціюються на найвищому державному рівні, якщо підходити до їх реалізації непрофесійно і не зважати на документальну базу. Маю на увазі складання повного поіменного списку жертв Голодомору. Поза сумнівом, необхідність увічнення пам'яті мільйонів померлих від штучного голоду є нашим священним обов'язком.

Але більшість із причетних до цих грандіозних планів не усвідомлює, що укласти повний реєстр імен жертв просто неможливо. Достовірною підставою для складання списків можуть бути лише записи в книгах реєстрації смертей, лікарські довідки та деякі інші документи, до певної міри - усні свідчення. За попередніми обрахунками, збережені метричні книги за 1932-1933 роки охоплюють максимум третину території, що постраждала від голоду, а прямі записи про смерть від голоду складають не більше 1,5% від загальної кількості смертних записів. Очевидно, тогочасна зловісна заборона фіксувати причину смерті від голоду спрацювала бездоганно. Не знаю, хто може взяти на себе гріх, спираючись на документи, ділити душі безвинно убієнних на категорії померлих від голоду і померлих з інших причин. До того ж у лікарських і санітарних довідках повсюдно фіксувалися прізвища лише місцевих мешканців, а сотні тисяч нещасних втікачів з голодуючих сіл так і залишилися записаними безіменними «жебраками». В результаті, якщо спиратися на метричні книги, то поіменний реєстр жертв Голодомору по Одеській, наприклад, області складатиметься лише з ... 4 тис. осіб.

Зрозуміло, що фактор малочисельності задокументованих поіменно жертв може обернутися новими інсинуаціями.

У непрофесійних, хоча й патріотично налаштованих колах інколи з'являються й цілком авантюрні проекти. Нещодавно у ЗМІ поширено прес-реліз про затвердження проекту Музею жертв Голодомору в Києві. У музеї передбачається відкрити не лише виставкові зали, але й «бібліотеку з науковим центром з відновлення утрачених історичних даних». Хто і як їх буде відновлювати, - незрозуміло.

Цей довгий перелік явних, прихованих і потенційних інсинуацій довкола архівних документів про Голодомор має стати своєрідною пересторогою на майбутнє. Нині завершується друге десятиліття інтенсивних пошуків, масштабного розсекречування, опрацювання та оприлюднення цих матеріалів.

Настав час підвести підсумки і дати відповідь на запитання: як виглядає документальна база досліджень Голодомору, яким є її інформаційний потенціал, чи залишилися незадіяні досі масиви документів, яким є співвідношення опублікованих і неопублікованих документів, чи варто сподіватися на нові сенсаційні архівні знахідки?

Спробуємо відповісти принаймні на деякі з цих запитань.

 

II.

Передусім коротко окреслимо контури величезного й різноманітного комплексу документів, яким він уявляється нам сьогодні. Для цього цілком прийнятною є класифікація документів за походженням, запропонована відомим українським істориком Голодомору Русланом Пирогом.

1. Першу групу складають документи вищих союзних органів влади і управління: ЦК ВКП(б), РНК СРСР, Наркомзему, Комітету заготівель, ОДПУ, Всесоюзного переселенського комітету, багато інших. Документи мають визначальне значення для дослідження принципових проблем теми Голодомору. Зберігаються в Москві - в Архіві Президента РФ, РДАСПІ, ДА РФ, РДАЕ.

Документи вищого державно-партійного органу Політбюро ЦК ВКП(б) віддзеркалюють реальну політику в усіх сферах життєдіяльності держави. Протягом 69 засідань Політбюро, що відбулися у 1932-1933 роках, лише прямо було розглянуто 270 питань щодо України. Причина всеосяжної і неослабної уваги до республіки - небезпека, за висловом Сталіна, «втратити Україну» -як стратегічний для радянської імперії регіон, де сільське населення водночас залишалося середовищем патріотизму й самостійницьких прагнень, чинило спротив колективізації, хлібозаготівлям, радянізації.

До цієї групи примикає комплекс чекістських документів Об'єднаного державного політичного управління з Центрального архіву ФСБ. Це інформації, доповідні записки, циркуляри, інструкції про суспільно-політичну ситуацію в українському селі: невдоволення, спротив хлібозаготівлям, групові виступи, еміграційні настрої, масові виїзди за межі України, і, відповідно про вжиті заходи - репресії щодо учасників виступів, викриття та арешти куркульських та націоналістичних організації, вилучення зерна й хліба, організацію заслонів на залізницях.

Специфічна статистика органів ОДПУ вищого рівня піддавалася неймовірній мінімізації, а відтак потребує найретельнішого критичного аналізу. Так, в одному з донесень   (квітень  1933 р.) повідомляється, що в Україні зафіксовано 83 випадки опухань та 6 випадків смертей від голоду... Можна лише уявити наслідки можливих однобічних маніпуляцій з такими цифрами.

Сюди ж слід віднести групу архівних фондів НКВС стосовно спецпереселенців - про т. зв. «куркульське заслання» на Уралі та в інших краях ГУЛАГУ (ДА РФ), а також 32 тис. особових справ українських спецпереселенців, що збереглися у Держархіві Свердловської області.

Ключові документи з архівів вищих партійно-державних структур інтенсивно публікуються з початку 90-х років переважно за фінансового сприяння західних інституцій. Це було десятиліття «знімання вершків» з розсекречуваних російських архівів. Зусиллями провідних російських істориків останнім часом побачили світ фундаментальні томи: «Листування Сталіна і Кагановича» (2001), «Цілком таємно: Луб'янка - Сталіну про становище в країні» (2001) і звичайно ж, - воістину знакове п'ятитомне видання «Трагедія радянського села» Віктора Данилова; том третій містить документи за 1920-1933 pp. (2001). Цей ряд видань доповнює підготовлений українським істориком Ю. Шаповалом том із щоденниками поїздки В. Молотова і Л.Кагановича в Україну і Північний Кавказ, протоколами Політбюро та іншими документами 1932-1933 pp. з фондів РДАСПІ (2001). Багато документів цієї групи згодом передруковувалися в українських виданнях.

2. Другу групу складають документи республіканських органів влади і управління: ЦК КП(б)У, РНК УСРР, ВУЦВК, Наркомзему, Укрколгоспцентру, ДПУ, Наркомюсту, Генпрокуратура Верховного суду, наркоматів охорони здоров'я, освіти та ін. Вони зосереджені у центральних та галузевих державних архівах: ЦДАГО, ЦДАВО, ДА СБУ, ДА МВС. Майже увесь масив компартійних і частину ключових документів радянських органів влади опубліковано.

Основна їхня риса - надзвичайна інформативність щодо безпосередніх причин, умов, механізмів, технологій і виконавців рукотворного голоду. Саме ця група подає якнайширший фактологічний матеріал стосовно голоду в Україні - тотальне вилучення продовольства, суцільний дефіцит продуктів, масове опухання, смертність, людоїдство. Простежується цілковита несамостійність цих органів, вони - виступають покірними реалізаторами настанов союзного центру. Видовий склад цих документів цілком подібний до першої групи, адже вони продукувалися республіканськими аналогами союзних органів.

Найповніше тему репрезентують документи ЦК КП(б)У, що зумовлено його ключовим місцем в ієрархії владних структур. Причому, рівень інформативності документа перебуває в обернено пропорційному зв'язку до рівня його походження: чим вищий рівень походження документа, тим менше в ньому конкретної інформації про голод.

Продовжити читання




 

Константы № 13 «Архіви Голодомору» в Україні 1932-1933 pp.: Сучасний стан та перспективи досліджень (продовження)