Гуманітарна місія архівів і реформування архівної справи в Україні




Костянтин Новохатський

заступник Голови Державного комітету архівів України

Діяльність архівів безпосередньо пов'язана із забезпеченням реалізації обох основних значень терміна "гуманітарний": належний до вивчення культури та історії; належний до прав, інтересів, добробуту людини.

В умовах і обставинах здійснення фундаментальної місії архівів – зберігати документовану інформацію про минуле й сьогодення для вічності, бути транслятором національної пам'яті з минулого у майбуття – останніми роками з'явилися цікаві особливості.

Україна отримала незалежність, маючи досить розвинуту на той час архівну справу і 40 млн одиниць зберігання різних видів архівних документів, що відбивали останні вісім століть її історії. Для зберігання й опрацювання цих документів створювалася та підтримувалася відповідна інфраструктура: для половини центральних і регіональних державних архівів було збудовано спеціально спроектовані комплекси, що відповідали тогочасним нормативам, повсюдно функціонували лабораторії забезпечення фізичної збереженості документів, що здійснювали не лише реставрацію, а й страхове мікро-фільмування особливо цінних документів, резерви для комплектування документами у цих архівах становили від третини до чверті площ сховищ. Статусно це була самостійна ієрархічно побудована державна система з розгалуженою мережею архівних установ, місцеві ланки якої отримали ранг органів управління архівною справою. Підпорядковувалася ця сфера безпосередньо уряду через Головне архівне управління. У цей період було досягнуто найвищого рівня забезпечення архівної справи кадровими ресурсами: в центральних і місцевих державних архівах працювало 3 667 осіб, непоодинокими були випадки наявності штатних архівістів у великих установах та на підприємствах.

Досягнення, які мали українські архівісти, забезпечувалися не лише кількістю кадрів, але й їхнім рівнем: серед спеціалістів понад 80 відсотків мали вищу освіту, та інтенсивною працею: про це свідчать, зокрема, порівняльні показники навантаження на 1 архівного працівника серед тодішніх союзних республік. До думки українських архівних фахівців, як правило, прислухалися під час розгляду загальногалузевих проблем.

З набуттям незалежності і початком розбудови власної держави в Україні на архівну справу суттєво впливали різнонаправлені чинники.

З одного боку, економічна нестабільність, злам сталих державних, господарських, ідеологічних структур, що супроводжувався перманентною кадровою чехардою, спричинили втрати у низці базових позицій архівної справи. Згортання і без того мізерного фінансування призвело до припинення програми архівного будівництва; скорочення штатної чисельності архівістів, зниження їхнього життєвого рівня, як і більшості бюджетних працівників соціально-культурної сфери, внаслідок чого відбулося зниження якісного кадрового потенціалу архівної системи; злам системи централізованого забезпечення технологічним обладнанням і матеріалами та, як наслідок, припинення або зведення до практично невідчутного мінімуму страхового копіювання та реставрації документів.

Водночас, той самий історичний контекст вимагав здійснення архівної реформи і сприяв її проведенню. Держава Україна мала якнайскоріше встановити свою юрисдикцію над сукупністю архівних документів, що перебували на її території. Необхідність їхнього державного захисту загострювалася такими обставинами, як "архівний бум" – навала в архіві бажаючих пізнати справжню, немонополізовану, неідеологізовану правду про минуле та масова ліквідація структур минулого світу, що часто-густо залишала безхазяйними накопичені ними документи. Треба було розв'язати проблеми власності, правонаступництва стосовно конкретних документальних комплексів і документів, проблеми цивілізованого доступу до архівних документів. Це і визначало першочергові завдання реформування архівної справи. Зазначені базові питання діяльності архівів стали предметним наповненням перших актів законодавства з архівної справи, які було прийнято у 90-х роках. Національний архівний фонд, як вже зазначалося, увів до правового поля усю цінну частину документальної спадщини, закріпивши за нею високий статус національного культурного надбання і складової частини світової історико-культурної спадщини.

З одного боку, це стало показником ставлення суспільства до архівів, усвідомлення їх як одного з націє-утворюючих чинників, а з іншого – показником підготовленості архівістів представити свої інтереси у створюваній державній системі.

У ході реформування вирішувалися завдання організації діяльності державної архівної служби на правових засадах. При цьому, в Україні вдалося тоді не лише зберегти єдність системи архівних установ, але й підвищити статус органу управління архівною справою до рівня державного комітету, а основних державних архівів - до рівня відповідних органів виконавчої влади. Провідні працівники цих держархівів стали державними службовцями. Це стало важливим статусним і психологічним проривом. Він став можливим завдяки крокам, які було зроблено ще наприкінці 80-х років, під час перебудови організаційної структури управління архівами.

На новому етапі розбудови системи архівних установ утворено структуру, яка покликана розробляти теоретичні і методичні основи вітчизняної архівістики та координувати і спрямовувати діяльність у цьому напрямі інших установ та організацій - галузевий науково-дослідний інститут. До структури державної архівної служби успішно інтегровано компартійну архівну систему з її джерелами, важливими для розуміння відправних позицій суспільної трансформації.

Основи перебудови української архівної справи у сучасних реаліях – багатоманітність форм власності на архівні документи, єдність національної сукупної архівної спадщини, правові засади регламентації суспільних відносин навколо неї, кваліфікація її як різновиду культурних цінностей та інформаційних ресурсів, а її документів також як специфічного виду рухомого майна, деполітизація і демократизація архівної справи, визнання архівної справи та справочинства органічними складовими єдиної документноінформаційної сфери – узагаль-нено, опрацьовано та викладено у зведеному нормативно-методичному документі - Основних правилах роботи державних архівів України.

Найвиразніше демократизація архівної справи виявилася у розсекречуванні значних обсягів архівних документів, знятті обмежень доступу до не менш значних документальних масивів, регламентуванні на зрозумілих цивілізованих принципах обмежень, що залишилися.

Було також урегульовано множинність форм власності на архівні документи та багатоманітність видів архівних установ. Одним з проголошених у ході реформи принципів стало наближення місць зберігання архівних документів до місць їх створення та функціонування. Ліквідація жорсткого централізованого планування дозволила архівам більшою мірою переорієнтувати свою діяльність на створення досконаліших засобів пошуку архівної інформації та розвиток різних форм її подання. Акцент в інформаційній діяльності переноситься на захист інтересів особи, а потім уже суспільства і держави. Правда, частина архівних керівників сприйняла надання більшої самостійності в організації роботи колективів як можливість уникнути першочергового розв'язання найскладніших проблем матеріально-технічного забезпечення збереженості документів.

Професійне призначення архівістів – сформувати і зберегти найповніший і багатовимірний, найбільш наближений до об'єктивності інформаційний відбиток життя суспільства. Змінюється в середовищі архівістів ставлення до завдань щодо формування Національного архівного фонду: від пасивного приймання документів за усталеною технологією до активного впливу на процеси документотворення аж до ініціативного документування відповідних процесів і подій.

Цей комплекс заходів з реформування архівної сфери отримав навіть назву "архівної революції".

В умовах кризи, в якій опинилася сучасна історична наука, архіви залишаються запорукою, гарантом збереження справжньої інформації про минуле, приспаною пам'яттю народу, що завжди готова до пробудження. Як поетично писав Б. В. Іваненко, "торкнешся - заб'є джерелом". В архівах наша мова, наше світосприйняття, наш спосіб мислення, наш уклад життя, наші цінності, наші проблеми і больові точки, наші герої і злодії. Там відповіді на одвічні запитання: Хто ми? Звідкіля? Яким є наше місце серед інших? Чого ми прагнемо? Що на нас чекає?

Але одержати та осмислити чесно, а не "так, як вам треба", відповіді на ці запитання можливо лише у випадку, коли інформація, що міститься в архівах, буде доступною.

Правові проблеми доступності архівів в Україні врегульовано в цілому у дусі рекомендацій Комітету міністрів Європейського Співтовариства 2000 року. Інша річ – організаційно-технологічні проблеми інтелектуального і фізичного доступу, що вирішальною мірою залежать від реальних, передовсім – фінансових і кадрових, можливостей архівів.

Для створення цілісної системи сучасних довідників про документи Національного архівного фонду, що зберігаються на постійній основі практично у всіх його сховищах, не лише в держархівах, а й у бібліотеках та музеях, Держкомархів реалізує дві галузеві програми: підготовки путівників по архівах та інших довідників такого типу, а також анотованих реєстрів описів архівних фондів. Реалізація цих програм дозволить подати всі ресурси українських архівосховищ на пофондовому рівні, причому як у традиційному друкованому вигляді, так і у вигляді електронних версій.

Пошукові, а не лише облікові завдання вирішуватиме й електронна версія центрального фондового каталогу, над створенням якої держархіви України працюють кілька років.

Новим засобом інформування, у тому числі про склад і зміст архівних фондів, стають веб-сайти Держкомархіву і державних архівів.

Стратегічними завданнями архівістів щодо інформатизації архівної справи є дієва участь у формуванні повноцінного інформаційного простору в Україні та включення вітчизняної архівної інформації до світових інформаційних мереж.

Політика відкритості, яку протягом останніх років послідовно проводять Держкомархів і архіви, дає свої результати - кількість дослідників, що звертаються до архівних документів, за цей час подвоїлася, відповідно більш широкою стала і тематика інформаційних запитів. Збільшується питома вага досліджень з локальної історії, родинної історії, історії окремих установ, інших об'єктів. Показовим у цьому сенсі є різке зростання кількості замовників на дослідження генеалогічного характеру.

Державні архіви стають обов'язковими учасниками таких державних пошуково-видавничих проектів, як "Реабілітовані історією", "Книга Пам'яті України", "Загиблі на чужині", "Звід пам'яток історії та культури", Програма розвитку краєзнавства.

Нових форм і змісту набуває традиційна виставкова діяльність архівів. Вже звичними для нас стають документальні виставки у парламенті. За участю Президента останнім часом було відкрито виставки з історії всеукраїнських з'їздів рад, українсько-чеських відносин, до Дня Соборності України, до Дня Конституції України, що експонувалися під час проведення відповідних офіційних заходів. Регулярно відкриваються архівні виставки у будинку Уряду. Вони переросли навіть у нову синтетичну форму – медіапроекти, що об'єднують архівні експозиції ( у т. ч. пересувні) і виступи в ЗМІ, з подальшим узагальненням матеріалів у спеціальному виданні. Завершено такий проект із назвою "Влада очима історії" і розпочато новий – "Демократичні традиції в українському суспільстві". Поступово розгортає свою діяльність міжархівний виставковий центр. Якісним стрибком у виставковій діяльності архівістів стало експонування документів в Інтернеті. На сьогодні це декілька тисяч оцифрованих документів у складі понад двох десятків виставок.

Окремим жанром можна вважати підготовку розлогих документальних експозицій, що презентують історію України під час проведення "років" України у різних державах. Стає своєрідною традицією обмін подібними експозиціями, причому з певними варіаціями. Тоді як в рамках років України у Росії і Росії в Україні архівістами обох країн готувалася спільна архівна виставка, присвячена історії наших держав у ХУІІ-ХУШст., що по черзі експонувалася в Москві і Києві з відповідною заміною копій на оригінали з архівів приймаючої сторони, то в рамках польсько-українських і україно-польських років було проведено обмін самостійно підготовленими виставками "Історія Польщі в архівному документі" й "Автографи української історії IX-XXIст.". Ці заходи супроводжувалися публікаціями документів у історико-архівних виданнях "Исторический архив" (Москва), "Пам'ятки", "Архіви України" (Київ).

Діючи так, архіви допомагають народам краще пізнати сусідів, а відтак і себе не лише у часовому, але й у просторовому контексті.

Однак, найвиразніше та найзрозуміліше для людей гуманітарна місія архівів проявляється у тому, що вони відіграють зараз ледь не головну роль у соціальному захисті людини. Шквал соціально-правових запитів, що обрушився на архіви за роки незалежності України, пов'язаний із суттєвою зміною пенсійного законодавства, частим внесенням до нього нових норм, що вимагає перерахунку пенсій, а також із підтвердженням фактів переслідування громадян тоталітарними режимами. Йдеться передусім про розкуркулених, виселених, депортованих у 1930-1950-х роках, в'язнів нацистських гетто і концтаборів, "остарбайтерів" і учасників Другої світової війни. Це мільйони доль людей похилого віку, нездорових і немічних, як правило, нужденних, і відновлення історичної справедливості щодо них часто-густо залежало від архівної довідки.

За роки незалежності українські архіви отримали понад 2 млн. 200 тис. звернень, у тому числі понад 300 тис. – від громадян Росії, Білорусі, Казахстану, Ізраїлю, Польщі, Німеччини та інших держав.

Окрема тема – забезпечення документальної бази для компенсаційних виплат з боку Німеччини колишнім в'язням концтаборів, гетто та "остарбайтерам". Наші архіви витримували удари більш як 10 років: за рахунок інших робіт забезпечували цю категорію громадян України (понад 1 млн), а також багатьох теперішніх громадян Росії, Казахстану, Білорусі необхідними архівними довідками.

Ще одна спадщина минулого, тепер уже союзного, – забезпечення архівними довідками протягом вже 20-ти років учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

У цій роботі, безпосередньо пов'язаній із соціальним захистом громадян, перед архівістами постає чимало проблем. Зміни законодавства, як правило, не узгоджуються з архівним комітетом, і архіви залишаються непідготовленими до чергового сплеску запитів. Законодавці у своїх благих пориваннях часом не враховують реальні можливості документального підтвердження через десятиліття якихось пільгоутворюючих подій. Тож, які драми іноді відбуваються у приймальнях архівів! У державних архівах катастрофічно не вистачає працівників для довідкової роботи; Створення баз даних на документи з особового складу, перехід до комп'ютерного обліку запитів вимагають коштів, кадрів і часу. До того ж архівісти не мають бухгалтерських навичок, без яких неможливо зробити необхідні розрахунки і підготувати документи. Для боротьби з неповнотою фондового складу ліквідованих установ і підприємств, а часто-густо і з повною втратою документів, часткового розвантаження держархівів, покликаних зберігати НАФ, полегшення долі заявників в Україні реалізується програма створення при місцевих радах мережі спеціалізованих трудових архівів. Накопичена критична маса створених різними шляхами архівних установ цього виду вимагає від Держкомархіву внесення відповідних пропозицій щодо якнайскорішого упорядкування на єдиних законодавчих засадах основних питань їхньої діяльності. Це завдання актуалізується ще й тому, що до діяльності з документального забезпечення соціального захисту населення починають прилаштовуватися різного ґатунку комерційні структури з метою отримання прибутку за надання послуги, яка за законом має надаватися безоплатно.

Ще одним аспектом цієї гуманітарної діяльності архівів є повернення полеглих у війнах шляхом пошуку й надання інформації про них. З'ясування рідними обставин життя і загибелі, місця поховання близької людини несе їм психологічне полегшення, якого вони чекали десятки років. Саме на це спрямовані, зокрема, угода, укладена Держкомархівом з німецькою громадською організацією "Саксонські меморіали", або співробітництво архівів з Товариством Червоного Хреста.

Що стосується сприяння відновленню прав людей, які потерпіли від тоталітарних режимів, крім проблеми неповноти документальної бази, архівісти стикаються з непростими питаннями дотримання балансу прав: права на знання правди і права на збереження тайни особистого життя, захисту персональних даних, інших захищених конституцією прав. Розпливчатість та нерідкі протиріччя у законодавстві перетворюють архівістів у заручників у випадках зіткнень інтересів різних сторін.

У цій справі є ще один аспект, який полягає у необхідності професійної критики документів з архівів спецслужб. Як відомо, одним з поширених методів каральних органів були провокації й обман. Тому будь-які відомості з цих архівів потребують перевірки, підтвердження їх інформацією з інших джерел, а спроби "сенсаційних викриттів" швидше можуть зашкодити не лише пам'яті людини, про яку оприлюднюється неперевірена інформація, але й його "викривачеві".

Додатковим суттєвим чинником у цій справі найближчим часом має стати взаємодія архівів зі щойно створеним Українським інститутом національної пам'яті, серед основних завдань якого, зокрема, посилення уваги суспільства до власної історії, здійснення комплексу заходів з увічнення пам'яті учасників національно-визвольної боротьби, Першої і Другої світових воєн, жертв голодоморів і політичних репресій тощо.

Виконуючи свою місію, архівісти намагаються долати серйозні виклики часу. Більш складним, різноманітним, динамічним і непередбачуваним стає світ. Виявляються прогалини у фіксації цілої низки нових суспільних явищ. Водночас з'являються нові види інформації, нові види її документування, нові форми комунікації. Залишається принципово нерозв'язаним питання щодо передбачення потреб майбутніх споживачів у репрезентативній інформації про наш час. Напрацьовані раніше технології формування НАФ не завжди можуть гарантувати його якісну повноту. Архівісти розгублено зупинилися на порозі ери електронних документів. Будучи за природою національним явищем, архівіст стикається з транснаціональними фондоутворювачами і глобалізацією інформаційного простору. Реальною загрозою для архівів став розвиток торгівлі архівними документами і архівною інформацією. Прискорено зростають обсяги документованої інформації, ще скоріше ростуть запити її споживачів. Ці навантаження на архіви, на жаль, не забезпечуються відповідними ресурсами. Наприклад, якщо говорити про кадри, то у той час як за роки незалежності обсяг документів в архівосховищах збільшився майже на чверть, чисельність архівних працівників загалом скоротилася на 16%. Питома вага серед них фахівців з вищою освітою зменшилася з 81% до 75%, при цьому дипломованих істориків-архівістів у деяких архівах не залишилося взагалі.

Як свідчать останні події, у суспільстві так і не сформувалося чіткого уявлення про місце та роль структур, що забезпечують функціонування ретроспективної частини документноінформаційної сфери. І це є на сьогодні мабуть найбільшою проблемою архівної справи, яка безпосередньо впливає на її стан та перспективи її розвитку. Більше того, є певні підстави стверджувати, що дія цього чинника невизначеності у сполученні з кількома іншими чинниками більш загального характеру: споконвічне і неподолане насторожене ставлення будь-якої влади до архівів, динамічність кадрового складу в сучасних владних структурах – усе це ще якийсь час буде суттєво уповільнювати процеси посідання архівами адекватного гідного місця у суспільній ієрархії.

Архівісти вимірюють усе, що відбувається, шкалою зі значно більшими поділками, ніж інші люди. Величезною є відповідальність архівістів за збереження ввіреного нашому поколінню предками у тимчасове користування, адже жодне з поколінь не може вважати себе його власниками. Національне надбання – це те, що рівною мірою належить і живим, і померлим, і ще ненародженим. Однак, у відведеному нам відтинку вічності відповідальність за Національний архівний фонд лежить на нас.




 

Константы № 12 Державний архів Херсонської області – сховище історії південного краю