Жовтень 1917 р. і альтернативи розвитку революції в Україні




Борис Корольов

Відішли у минуле часи, коли кожний ювілей Жовтневої революції відзначався виходом чергових офіційних документів КПРС - постанов або тез, в яких вишукувалися все більш гучні оцінки та все яскравіші епітети для характеристики цієї революції. З нею зв'язували початок нової епохи в історії людства, народження нового типу демократії, торжество ідеалів комунізму. Відповідно відбувалися зміни і у понятійному апараті. Відмовившись від первісно сформульованого по гарячих слідах революції терміну "жовтневий переворот", згодом її нарекли "Великою Жовтневою соціалістичною революцією". Нестямна апологія подій того часу, перетворення історії революції на набір непорушних догм негативно відбилися на працях радянських істориків, в яких давався упереджений аналіз ходу революції, замовчувалися або фальсифікувалися події, які не вписувалися до жорсткої ідеологічної схеми, запропонованої ідеологами більшовизму

Зараз спостерігається зворотний процес: прагнення викреслити Жовтневу революцію з числа історично значущих подій, оцінити її як трагічну помилку, яка поглиблювалася протягом 74 років, стала джерелом всіх наших наступних бід, своєрідним апокаліпсисом. Звичайно, сьогодні важко неупереджено аналізувати події  Жовтневої революції, тому що ми дивимося на них крізь призму сьогодення, мимоволі кореспондуємо з ними наступні події в історії нашого народу - громадянську війну з її незліченними втратами, "військовий комунізм", жорстоку більшовицьку диктатуру, масовий терор, насильницьку колективізацію, а головне, нездійсненні плани відродження української національної державності. Невдачу утвердження в Радянському Союзі більш ефективного, порівняно з попереднім, ладу також часто зв'язують безпосередньо з Жовтневою революцією. Критика революції часто-густо набуває характеру апологетики дореволюційних порядків, ідеалізації поглядів і політики противників більшовиків. Причина такого явища в тому, що високі цілі, проголошені у Жовтневій революції,та ії наслідки не співпали. Але з цього не можна робити висновок, що революція була непотрібна, що вона була випадковою. Переконатися в цьому можна, звернувшись до подій, які їй передували.

Лютнева революція 1917 року, внаслідок якої було скинуто самодержавство, здійснила історичний прорив Росії до свободи, демократії. Революція відкрила шлях для формування демократичної державності в країні. Як і будь-яка інша, Лютнева революція породила в усіх верствах населення хвилю очікувань, але багатьом надіям людей не судилося здійснитися. З багатьох причин цього нагадаю таку: стара бюрократія і російська буржуазія настільки зрослися з самодержавним ладом, що реформувати їх виявилося справою безнадійною - вони вперто трималися за стару політику, в т.ч. зовнішню. До того ж наявною була слабкість демократичних традицій у російської інтелігенції та й буржуазних кіл - вони не вміли маневрувати, не хотіли йти на соціальні компроміси. Сторіччя життя в умовах самодержавного ладу не привчили їх навіть до думки про можливість досягнення перемоги внаслідок своєчасного компромісу Звідси - вперте небажання буржуазно-ліберального крила революції завершити її "зверху'' заходами уряду. І це було в екстремальних умовах російської революції, яка почалась у роки виснажливої війни, гострих взаємовідносин класів та партій.

Колишні політичні в'язні Херсон. Весна 1917 рок

 

До речі, вході революції з'ясувалася нездатність Тимчасового уряду та партій, які стали за ним, вирішити в інтересах народів і національне питання. Коли Фінляндія, не дочекавшись відповідних кроків Тимчасового уряду, спробувала самочинно проголосити суверенітет, уряд розпустив фінляндський сейм. Безсилля ліберально-демократичної влади в особі Тимчасового уряду, її нездатність вирішувати назрілі проблеми життя відчули на собі і лідери Центральної Ради. Заборона урядом ІІ-го українського військового з'їзду, обмеження автономії України і навіть порушення проти лідерів Центральної Ради судової справи за спробу почати підготовку до виборів Українських Установчих зборів - ось далеко неповний перелік заходів Тимчасового уряду, спрямованих проти національно-визвольного руху в Україні. Михайло Грушевський, характеризуючи ставлення уряду восени 1917р. до українського визвольного руху, писав: ...вся подальша тактика правительства Керенського у відносинах до України обернулась на те, щоб звести нанівець навіть ту куцу автономну владу, яку воно визвало своєю "інструкцією" й затвердженням Генерального Секретаріату".

Невирішеність загальнодемократичних завдань, продовження згубної війни сприяли назріванню вибуху, який міг статися і без більшовиків. Російські вчені схиляються до думки, що альтернативою Жовтневому перевороту більшовиків у Росії в той час могла бути лише диктатура контрреволюції.

Захопивши владу в Петрограді, більшовикам вдалося стихійний протест мас проти виснажливої війни, невдоволення нездійсненними надіями на покращення становища повернути в русло боротьби за владу. І хоча в програмі дій більшовиків було багато утопічного, маси підтримали її. Цей висновок поділяють і зарубіжні вчені. Американський історик О. Рабинович, який вивчав по документах тієї епохи настрої й інтереси фабрично-заводських робітників, солдатів і матросів, дійшов до висновку, що "проголошені більшовиками цілі користувалися в жовтні 1917 р. підтримкою широких мас''.

Чи можна цей висновок поширювати на Україну? Які тут були альтернативи розвитку революції?

В радянській літературі довго панувала точка зору, що всі події в Україні після Жовтня розвивалися за схемою "Тріумфальної ходи Радянської влади". Інших альтернатив розвитку України історики не бачили. Щодо Центральної Ради, то вся її діяльність оцінювалась як контрреволюційна, антинародна. Масовий національно-визвольний рух, на який вона спиралася, ігнорувався, замовчувався.

Нині світ фальсифікацій історії України зруйнований, на наших очах складається новітня українська історіографія на основі критичного переосмислення зарубіжної та радянської історіографії, а головне, на основі всебічного аналізу сукупності історичних джерел, коло яких значно розширилося. У працях науковців у всій повноті відновлена клопітка робота Центральної Ради щодо створення української державності, схарактеризовані основні етапи української демократичної революції 1917-1920 років. Але завдання полягає сьогодні не лише в тому, щоб сказати на весь голос про ті події, що довго замовчувалися або фальсифікувалися, але й глибоко осмислити їх на основі співставлення різних точок зору, проаналізувати, чому взяли гору ті або інші тенденції, чому перемогу або зазнали поразки ті або інші політичні сили. Це необхідно і тому, що історики, а особливо публіцисти, ще не повністю позбулися спроб припасування фактів під певні ідеологічні схеми, однобічності в оцінці історичних подій, що може привести до заміни одних історичних міфів іншими, тільки іншого забарвлення.

Рішучий протест насамперед викликає спроба спрощеного аналізу впливу Жовтня на національно-визвольний рух народів Росії і, зокрема, України. Оцінювати, наприклад, жовтневі події як "каталізатор сепаратистських тенденцій в Росії" - це навмисно принижувати могутній національно-визвольний рух, об'єктивні передумови якого визріли і навіть перезріли в Росії.

Разом із цим не можна, на наш погляд, розглядати події в Україні в 1917 р. як абсолютно самостійний національно-революційний процес, не зв'язаний в цілому з подіями в Росії. Прихильники цієї точки зору ігнорують не лише спільність соціально-економічних передумов революції, але й наявність в Україні досить широкого революційного потоку мас, який очолювався більшовиками і проходив під гаслом "Вся влада - Радам!", Дехто схильний розглядати ці події лише під кутом зору інтервенції з боку Радянської Росії, хоча відомо, що в багатьох районах України, наприклад, у Донбасі радянська влада була встановлена мирним шляхом у перші ж дні після жовтневого перевороту без будь-якого втручання зовнішніх сил.

Такі погляди вперше були викладені в працях тих, хто безпосередньо очолював національно-визвольний рух в Україні в 1917 році. Вклавши до своїх праць весь біль і відчай з приводу нездійсненних надій на реалізацію ідей національної революції і перемогу української державності, вони привнесли в оцінку подій, партій елементи суб'єктивізму. На жаль, ці оцінки механічно перекочували до праць (особливо публіцистичних) сучасних авторів.

Як приклад, можна навести протиставлення становища в Росії і в Україні напередодні жовтневих подій. Д.Дорошенко в книзі "Війна і революція на Україні" писав: "...восени 1917 року Україна являла собою "оазис" серед збаламученого всеросійського моря, серед його хаосу і смути...". Але ця образна характеристика не відповідала дійсності - в 1917р. в Україні, за офіційними даними, сталося понад 1100 виступів селян, робітників, солдатів. Саме восени стихійний селянський рух за переділ поміщицьких земель набув найбільш гострого характеру. Полум'я селянської війни охопило в Україні в першу чергу Волинську, Полтавську, Подільську, Харківську губернії. За рік в 9 губерніях України сталося 747 виступів селян. Ці дані спростовують тезу про спокій в Україні в той час, але твердження Д. Дорошенка, хоча і в іншій редакції, продовжує повторюватися на сторінках газет та журналів.

Одна з причин однобічності у висвітленні подій в Україні в жовтні 1917 року в тому, що деякі автори не хочуть бачити того, що в той час в Україні було кілька альтернативних варіантів розвитку. Бажану альтернативу - розвиток України по шляху суверенного розвитку - вони визнають за єдину, яка була в той час. При такому підході все, що не вписується в цю альтернативу, відкидається або відноситься на рахунок втручання зовнішніх сил.

Червона армія. "Фрагмент плакату" 1919 рік.

З альтернатив розвитку України у 1917 році найбільш життєздатними виявилися дві. Одна з них була запропонована і обгрунтована лідерами національно-визвольного руху, насамперед М. Грушевським, друга - більшовиками. Центральна Рада і більшовики вважали себе прихильниками соціалістичних ідеалів. Постає питання: чи була в той час реальна можливість поєднати дві альтернативи розвитку революції, щоб уникнути величезних втрат, яких зазнав український народ?

Центральна Рада не виключала можливості домовитися з більшовиками: двічі вона запрошувала їх до свого складу (в серпні і жовтні 1917 p.). Згоджуючись на входження до Центральної Ради, більшовики кожного разу визнавали ці кроки за помилкові. Більш за те, в листопаді 1917 р. вони зробили спробу, яка провалилась, усунути Центральну Раду з політичної арени шляхом ії переобрання на з'їзді Рад, Небажання більшовиків знайти спільну мову з Центральною Радою невипадкове - вони дотримувались протилежних концептуальних засад в революції. Ставка на світову революцію, якою керувалися більшовики, яка визначала їх стратегію, тактику, всю практичну діяльність в національних районах Росії, в т.ч. в Україні, суперечила курсу на автономію, а згодом на повну самостійність України, якого дотримувалася Центральна Рада.

Виникають питання: чому національно-демократична альтернатива розвитку України відразу ж після жовтневого перевороту не була у повній мірі реалізована; з іншого боку, чому альтернатива розвитку України, запропонована більшовиками, що завдала чимало бід українському народу, отримала в той час підтримку частини українського народу? Відповісти повно на ці питання можна лише після ґрунтовних досліджень не лише істориків, але й економістів, демографів і, особливо, соціальних психологів. (На сьогодні вивчення соціальної психології мас в українській революції - біла пляма в науці). Поки що не було спроб проаналізувати співвідношення національних та інтернаціональних настроїв мас під час революції, рівень національної свідомості різних верств населення в різних регіонах України тощо. Хоча історики зробили перші спроби об'єктивно визначити характер та динаміку соціальних процесів в Україні в той складний період.

Чому ж більшовицька альтернатива була підтримана, хто її в першу чергу підтримав? Як відомо, успіх політичних сил в революції значною мірою залежіть від того, які лозунги вони висувають. Максималізм вимог мас до корінних змін в країні тоді змогли врахувати далеко не всі політичні партії та сили. Сталося так, що саме більшовики висунули лозунги, які найбільш повно відповідали чеканням мас в соціально-економічній галузі , в них були акумульовані найпекчіші життєві потреби людей: "земля - селянам'', "фабрики, заводи - робітникам", "мир - народам". Здійснення цих вимог більшовики поєднували з втіленням в життя лозунгу ''Вся влада - Радам!" Радикальна програма дій більшовиків, лозунги насильницького перерозподілу влади і благ знайшли, на жаль, підтримку у досить широких верств населення. Соціальною базою більшовиків в Україні були насамперед робітники російської та єврейської національностей, а також зрусифіковані верстви українців, у першу чергу, з числа робітників. Центральна Рада, на відміну від більшовиків, робила ставку на об'єднання українського народу в революції насамперед навколо національних лозунгів. Голова Ради М.Грушевський у той час був у полоні надій на можливість об'єднати весь український народ навколо ідеї автономії України, її вільного розвитку. Він писав у той час: "Неповинні тепер спорити про те, в чім вони різняться в справі земельній чи іншій, тільки мати перед очима ту спільну політичну справу, яка їх об'єднує". Палке схвалення селянством, солдатами І та ІІ Універсалів Центральної Ради надихали М. Грушевського на такі заяви, але рівень національної самосвідомості робітників лідери Центральної Ради переоцінили.

Як бачимо, у співвідношенні соціального та національного факторів в революції українська інтелігенція, яка стояла на чолі визвольних змагань українського народу, свідомо віддавала пальму першості національним проблемам. Це призводило часом до нехтування соціально-економічними питаннями. Центральна Рада не змогла повністю використати надані революцією можливості для здійснення наболілих соціально-економічних проблем - у І та ІІ Універсалах вона просто обминула їх. Але селяни не хотіли чекати вирішення питання про землю до Всеукраїнських Установчих зборів, робітники вимагали негайного встановлення робітничого контролю, солдати - припинення війни. Жовтневий переворот, здійснений більшовиками, довів, що обмежуватися в революції суто національними гаслами не можна. У III Універсалі Центральної Ради були декларовані заходи, аналогічні тим, що містилися в перших декретах радянської влади (передача землі у власність усього трудового народу без викупу, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над продукцією тощо). Але перевести ці гасла у площину практичної реалізації Рада не змогла. Хоча вона і скасувала право приватної власності на землю, наступними рішеннями Генерального Секретаріату було заборонено захоплення селянами земель до вирішення цього питання Українськими Установчими зборами. На фоні Масової більшовицької агітації за негайне захоплення селянами поміщицьких земель це підривало довіру селян до соціально-економічної політики Центральної Ради і врешті-решт приводило до фатальних наслідків.

Поза увагою Центральної ради залишилося, на жаль, і робітниче питання. Українське робітництво, у значній мірі зрусифіковане, опинилося під впливом загальноросійських партій більшовиків та меншо-виків. Тому ми цілком згодні з Б.Андрусишиним, який у своїй грунтовній монографії зробив висновок про те, що ''Драматична історія української державності 1917-1920 років, її поразка багато в чому пов'язана з політикою українських урядів щодо робітництва, через яку проявилися весь драматизм і надзвичайно складне переплетіння суспільно-політичних, культурних і соціально-економічних проблем, що існували в цей час в Укpaїнi".

Звичайно, сьогодні з висоти сучасних досягнень у будівництві суверенної України дуже легко обвинувачувати перших речників української державності в помилках, недоробках. Критикуючи їх, ми разом з цим уявляємо, в яких неймовірно важких умовах вони здійснювали свої ідеали. Мимо волі згадуються слова керівника Генерального Секретаріату першого уряду Центральної Ради Володимира Винниченка, який у 1917 р. в щоденнику писав: "О, Господи, яка то страшна,тяжка річ відновлення національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, caмо собою зрозумілою, природною, як трудно, з якими неподдільними зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю і сміхом доводиться тягати те каміння державності і складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки".

На закінчення слід сказати про роль зовнішнього фактору в реалізації різних альтернатив революції в Україні. Керуючись ідеями пролетарської солідарності, які були в основі більшовицької доктрини, більшовики України, не приховуючи цього, спиралися на моральну та матеріальну підтримку радянської Росії. Більш того, Рада Народних Комісарів радянської Росії після відхилення Центральною Радою неприйнятого за формою та змістом ультиматуму РНК оголосила війну Центральній Раді і направила в Україну свої війська.

Це і схилило остаточно чашу терезів на користь більшовиків. Лідери національно-визвольного руху України, в свою чергу, в критичних ситуаціях теж вбачали порятунок у підтримці зовнішніх сил (у 1918 р. з боку Німеччини та Австро-Угорщини, у 1920 р. - з боку Польші). Втручання зовнішніх сил загострювало боротьбу за здійснення запропонованих партіями альтернатив розвитку України.

Таким чином, історична доля українського народу вирішувалася в революції в гострій боротьбі за маси різних політичних сил, кожна з яких пропонувала свою альтернативу розвитку України, що викликало розкол українського народу в 1917р., розпалило полум'я громадянської війни. Цей гіркий урок історії не можна забувати, об'єднуючи нині зусилля всього українського народу на розбудову і зміцнення суверенної української держави.

 

ДЖЕРЕЛА

1 Грушевський Михайло. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919.-К. :Либідь,1992.-С.22.

2 Аврех А. Крушение царизма и миф о реформистской альтернативе // Коммунист. - 1987.-№2.- С.62.

3 Рабинович А. Большевики приходят к власти.- М. :Прогресс, 1989.- С. 13.

4 Див.: Радченко Л.О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917- 1920 років.-Х.,1996.-120 с.

5 Васильев А. Гражданская война: нацинальный вопрос и сепаратистские тенденции // Революция и гражданская война 1917-1920 годов: новое осмысление, Материалы.-Симферополь,1995. -С.17-18.

6 Дорошенко Д.И. Война и революция на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых. -М.-Л. :Госиздат, 1930.-С.85.

7 Минц И.М. История Великого Октября.- Том 2.-М, :Наука, І968.-С.1120-1122

8 Див.: Лупейко О. Гомоніла Україна // Вечірній Київ.-1991.-4 грудня.

9 Реєнт О.П. Більшовизм і українська революція 1917-1920 pp. Спроба визначення характеру і динаміки і соціальних процесів.- К., 1994.-39 с

10 Грушевський М. Хто такі українці, чого вони хочуть // Великий українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського.-К.:Веселка,1992.-С.75.

11 АндрусишинБ. У пошуках соціальної рівноваги. Нарис історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917-1920 рр.-К.,1995.-С.З.

12 Виншіченко В. Щоденник // КШВ.-1990.- №9.-С.119.




 

Боротьба за державність України на початку XX століття Становлення Радянської влади на півдні України: маловідомі сторінки.